TimesHistory

Загалом досягення радянської історіографії в дослідженнях "Ост­розького епізоду" були систематизовані і акумульовані в багатотомній "Історії Української РСР", де з марксистсько-ленінських позицій іс­ториками була визначена його суть в такому писанії: "Столетие, оставившеє вторую половину XVI - пер. пол. ХVІІ в. было временем тяжелых испытаний для украинского народа. После Люблинской унии главенствующую роль на Украине захватили польские магнаты. Социальный й национальный гнет усилился, усилился произвол захватчиков турков и татар. Над народом нависла реальная угроза не только потери национальной самобытности, но й полного физического истребления. Украинские феодалы пошли на сговор с польскими, изменив национальным интересам своего народа. Дальнейшее усиление феодального гнета, закрепощение крестьянства, ухудшение положения основной массы городского населения, насильственное насаждение католичества й церковной унии, дискриминация горожан-украинцев, граничение украинского языка й ущемление украинской культуры во вт. пол. XVI - пер. пол. ХVII в. вызвали резкое обострение классовой борьбы й рост освободительного движения на всех украинских землях". Партійно-офіційна оцінка вказаного сторіччя і не тільки його залишалася незмінною в радянській історичній науці до початку 90-х років (В.О.Голобуцький, Й.Греков, В.Королюк, І.Міллер і ін.)

В умовах державної незалежності України і конституційного стверд­ження її політичних і економічних структур, вимоги до української історичної науки кардинально змінилися. Змінилися підходи, методоло­гія, принципи розуміння історичних явищ, змістилися акценти. З'явилися дослідники, що почали відмовлятися від пріоритетної ролі народних мас в історії, як "локомотива революційного оновлення світу", вони акцентували увагу на вирішальній ролі особи в історії і відповідно визначали її роль та значення. Так, львівський історик І.І.Мицько в підготовленій ним і виданій монографії, присвяченій Острозькій слов'яно-греко-латинській академії, при розгляді її головного творця князя К.­В.Острозького наголошує на то му, що Костянтин-Василь на перший план ставив свої інтереси, за якими окривалися інтереси його країни.

Нова когорта сучасних українських істориків-державників, з-поміж яких В.А.Смолій, О.І.Гуржій, В.С.Степанков, Я.Дашкевич і ін. не без підстав відзначають, що після 1471р. традиційна державність на Ук­раїні зникає, а на етнічній території українців створюються державні інститути тих країн, до складу яких входили українські землі - Литви і Польщі. На Україні закладаються основи денаціоналізації україн­ського етносу, зникають його характерні риси. Панівні класи поступово відриваються від своїх етнічних коренів і вже не в змозі керувати процесом формування державності", "вони були неспроможні організувати і очолити боротьбу українців за створення незалежної держави". В унісон висловленим думкам оцінки українській шляхті "пасивна, обережна, непослідовна", а ідеї і справи К.-В.Острозького "Ілюзорні, наївні, безнадійні" звучать і в інших сучасних розвідках".

Принципово протилежної позиції у визначенні історичного значен-' ня і ролі "Острозького епізоду" дотримується Н.М.Яковенко. Вона вважає, що Люблінська унія - акт парламентарний і ніякої колонізації і денаціоналізації українського народу не було. Унія 1569р., на її дум­ку, знаменувала початок нового етапу в історії українського народу. Водночас вона присвятила свою розвідку спеціально особі К.-В.Острозького, в якій заявила, що "і досі, попри достатній обсяг джерел, князь К.В.Острозький живе в нашій історіографії швидше як безтілесна сума чеснот, ніж як живий син своєї непростої доби"". В контексті переосмислення ролі Люблінської унії і особисто князя К.-В.Острозького в історії України прозвучали доповіді О.І.Журка "Князь К.-В.Острозький -свіча і слава України", О.Карбовського "Остріг - осередок української культури на Волині", В.В.Павлюка "Руські князі і суспільно-політичне життя на Волині в кінці XVI - поч. XVII ст.", О.В.Байдича "Красилів Острозький", І.Ворончук "Роль князів Острозьких у розбудові волинських міст" і ін. на Всеукраїнській науковій історико-краєзнавчій конференції "Старокостянтинів і край в просторі часу", що була присвячена 470-річчю від дня народження К.-В.Острозького і відбулася в липні 1997р. в м.Старокостянтинові.3''

З осередку визначних українських істориків західної діаспори, хто присвятив К.-В.Острозькому спеціальну працю і видав її ще за життя в Канаді, був славнозвісний І.І.Огієнко. У своїй роботі автор вперше в узагальненій формі з православних позицій звертається до оцінки постаті К.-В.Острозького. Зазначивши, що рід Острозьких походить від Київського великого князя Володимира Святого, І.І.Огієнко вбачає в ньому найміцнішого оборонця православної віри і православної церкви від литовців і поляків, католиків і уніатів. "Історія роду князів Острозьких, - стверджує автор, - для нас, українців глибоко, повчальна, вона ясно показує, що католицтво і унія були смертоносні для України, і вкінці таки вбили її, як окрему державу". На думку І.І.Огієнка, це сталося до певної міри тому, що князь К.-В.Острозький політикою цікавився мало, якоїсь особливої своєї лінії не мав. Як воєвода київський, він великої ініціативи ніколи не виявляв, мав великий гріх за Люблінську унію, яка вдарила по Україні. Як людина, він мав лагідний характер, до кожного ставився спокійно, з повною повагою, глибоко інтелігентний".